ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
24-10-2018 22:04

Секрети студентського щоденника

            Замкнутий простір. Погляд відштовхують  стіни, стеля, підлога... Невже  смуток може бути   таким матеріальним?..

У власних думках — як у камері…

***

Безбарвна депресія розчиняє   контрасти   чорного гілля і золотого  листя за вікном. Фокусуюся  на стіні, регулюю, як фотограф, баланс білого, аби заново спробувати по-свіжому увійти в блаженний спокій бабиного літа.  

Зненацька помічаю павутину в кутку. Павук у її серцевині кутастими ніжками чіпляється  за простір.

Я також чіпляюсь, але мене не утримує павутина…

***

Сьогодні знову блукав зарінком із думкою про тебе. Перед тим дивився на фото, де ми зустрілися на пам’ятному весіллі в мого товариша. Ти — у білому, як і наречена, платті, з трохи, як мені здалося, засмученим личком.

Іду до Черемоша стежкою, якою ми тоді втекли з  весільного рейваху, ніби  знайомі давно-давноШукав  крайнього на березі каменя, на якому  ти стояла босоніж. Я упізнав його, випуклого, довгастого, одним кінцем у воді. Провів по ньому долонею. Хоча камінь був холодним, як і всі інші поруч,  відчув тепло твоїх ніг. Нахилився ближче,  хотів торкнутися каменя губами.  Напевно, зробив би це,  якби не голос: «Щос іс загубив»?... 

Я не помітив, що за кожним моїм рухом  із заростей лози пильно стежила сусідка баба Параска, худа, як дримба, здатна пролізти у будь-яку щілину разом такими ж наглими в інтересі до всього, що відбувається навкруги, козами. Вони також оцінювали мене величезними банькуватими очима — як  дурнуватого.

«Не загубив, а  знайшов!»,— сказав я підкреслено впевнено.

І не збрехав…

***

Вже третій день вдивляюся в адресу, писану швидкоруч простим олівцем на шматочку, відірваному тобою з якогось листка паперу чи обгортки — що потрапило під руку. Вивчив кожний штрих, звивинку твого почерку. Боюся торкнутися ворсинок на відірваній стороні дорогіцінного клаптика

Хочу зберегти первозданність того, до чого торкалася ти…

***

Працював цілий день на косовиці у Петрашів. Сонце, синява, струменисте тепле повітря. На полонині, під небом, відчуваєш себе  птахом.  Захочеш — полетиш. Пускаю косу у траву, намагаюся не відстати від косарів. Сил додає уява: поруч зі мною ти з легкими грабельками перевертаєш поліг і усміхаєшся на фоні гір…

Чекаю твого листа...   

***

У кімнаті студентського гуртожитку вкотре перечитую листочок у клітинку, вийнятий з конверта «Авіа».

  Хлопці сміються: «Тихо, братці, гуцул молитву читає»…

***

Ніхто не знає, де його апогей. Іноді ми спалахуємо раніше або пізніше  за той закладений в людині природою спалах, що має відбутися незалежно від її волі.

 Вчасний спалах — вогонь, невчасний — обгоріла головешка.

***

Хотів бачити її…. Хоча б краєм ока. Поїхав без попередження, не відаючи, чи є хтось удома там, за парканом, неподалік залізничної колії. Хвіртка була закрита… Два дні чекав під дощем  і сонцем до знемоги, із якимсь наркотичним отупінням. Ночував на цвинтарі старих вагонів серед бруду, сміття, гріючись цигарковим димом і знову йшов до зачиненої хвіртки…

Мой, браччіку, чи ти не заслаб?..

***

Горіння без тепла, крик без звуку.

           Виходить, що може бути й так…

***

…Носив подарований тобою шарф, який пахнув твоїм волоссям. Тим духом проймалися мій одяг, тіло, думки. Згодом запах вивітрився.

Лише тоді відчув, як поколюють шию шерстяні ворсинки…

***

Щойно з поїзда. Чотири години зі Львова до Чернівців із кругообігом горизонту за вікном і одним видивом перед очима… Ти вже готувалася йти геть.  Ми знали, що шлях до вокзалу — остання наша спільна дорога, перегороджена пероном. Ми були готові до цього кожний по-своєму, знали, що  мить формальної ввічливості мала стати крапкою у сказаному і не сказаному, написаному й прихованому між рядками.

 Останнім у цьому прощанні був рух твого волосся. Ти прибрала його зі щоки вказівним пальцем, зачепивши сережку,  й закинула за плечі — туди, назад, куди ось-ось мала повернутися. Твій жест  готував нас  до стрибка у прірву, де ми  ніколи вже одне одного не знайдемо.

У куточках твоїх вуст бриніла розгублена усмішка. Ми відвернулися одне від одного майже одночасно. Я зробив крок до вагона. Уже взявся за поруччя, яке щойно протерла провідниця. Мав більше аргументів, аби не спокуситися  і не провести тебе поглядом уже з цієї, нової локації, за межами прощання, що, власне кажучи, вже відбулося.  Адже це ти сказала,  що ми, на жаль,  зустрілись надто пізно,  що я не підніму того, що інший  хтось кинув…  Не міг збагнути суті тієї фрази. Зрозумів лише,  що спалах невчасний.  Тобто, не тоді і не там… Хоча здавалося, все почалося  якраз тоді і там, стежкою до   Черемоша, коли  я зняв із себе рушник весільного дружби і йшов, не відчуваючи власної ваги, уявляючи, що це не я у дружбах у свого товариша, а ти — не дружка молодої зі Львова, а це наречений і наречена, звільнені від  весільного ритуалу, втішені тим, що, нарешті, тут лише  вони і шум ріки…  Там і тоді, роззувшись, балансуючи  на довгастому камені, тримаючись за моє плече, із блаженним сміхом опускаючи білу ніжку в кришталь води, ти не сказала  нічого, що могло б суперечити гармонії двох сердець.

  І всі мої приїзди, зустрічі, походи на Високий замок, містичний фіолет картин Роквелла Кента на виставці у картинній галереї, бруківка вузьких вуличок, перекроєна трамвайними рейками, як лініями долі, які ми долали пішки до знемоги в ногах, біблійна таїна храмів, духмяна кава, дуга пальмової гілки над фасадом Оперного театру, що, здавалося,  єднала наші погляди,  і гімн земному й небесному в Концерті № 1 Чайковського, зіграному тобою для мене на фортепіано — усе це тепер було лише  вчорашнім без перспектив стати завтрашнім.

Я мав більше підстав не провести тебе поглядом з  іншої локації, адже ти зізналася, що вже  носиш під серцем нове життя, — і це означало, що я приїжджав лише аби побачити тебе без права стати  поруч. Я мав аргумент, щоб, вже тримаючись за поруччя вагону, не обернутися...

Але я обернувся… І тієї ж миті обернулася і ти, як за командою з глибин нашої спільної пам’яті. Ніхто серед вокзального велелюддя цього збігу не помітив. З вікон вагонів махали руками, говорили мімікою, прощалися пасажири.  З перону проводжаючі відповідали тим же. Провідниця просила зайти у вагон, а  ми на віддалі нової локації дивилися одне на одного незворушно… І раптом ти побігла до мене, а я зробив крок назустріч. Я бачив тільки твої очі і сльози. Твоє волосся упало мені на плечі. Я цілував його, біле чоло, мокрі гіркуваті вії й шепотів: «Не плач!».

  У мене тремтів голос..

Переглядів (254) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...