ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
09-11-2018 12:40

Кошмар

         ...Інтелігентний, уже в літах,  чоловік, ослабивши краватку, сидів за  масивним дерев’яним столом придорожньої харчевні, де були тільки він, хлопчик-бармен біля прилавка та жінка з блискучими сережками і лакованою зачіскою — очевидно, власниця закладу. Вона щось пояснювала підопічному, супроводжуючи свою дидактику владними жестами.

Коли  хлопчина під пильним наглядом наставниці приніс пиво і здачу, клієнт подякував, зняв окуляри, поклав їх поруч і перевів погляд на тротуар за великим вітринним вікном, ніби на цьому його очікування вичерпалися.

Втім, і пішохідна метушня, і стрімке втікання газових бульбашок з бокала, що квапили смак, — ніщо, здавалося, не мало стійкого інтересу для чоловіка.  Щось нуртувало в ньому: губи то стискалися щільно, то розтягувалися кривизною    іронічної посмішки, зморшки над переніссям перекроювали чоло, а погляд зупинявся то в одній, то в іншій спонтанно обраній віртуальній точці.

Нарешті, те «щось» вирвалося з його грудей  недомовленим словом. Зиркнувши убік прилавку з осторогою, чи  раптом не почув хтось того звуку, відвідувач поспішив   пригубити  бокал, як пробку, якою закорковував таємну розмову із самим  собою. Після кількох ковтків далі  уже не пив — втягував у себе більше повітря, ніж питва, втирав його язиком  у піднебіння, від чого гра м’язів на  ретельно виголених вилицях створювала враження, ніби  пережовував якийсь шматок.

Усі ці видимі сторонньому оку переживання на обличчі відвідувача підказували, що прийшов він сюди вгамувати душевний біль. Його депресія могла мати тисячі причин, і не обов’язково трагічних,  навіть банальних, як періодично накопичуваний  немитий посуд в  кухонній раковині із залишеною в ній розкислою ганчіркою, чи неприбране помешкання, чи ще щось із болота буденщини,  що з часом дозріває фурункулом, стає приводом для сімейного конфлікту, породжує бажання усамітнитися,  привести себе до тями.  Можливо,  чоловік ні з ким і не ділився тими проблемами, вважаючи їх прикрістю, спричиненою ним самим, бо не хтось, а він не зміг збудувати власне життя в гармонії з обставинами й характерами або ж не змирився з тим, що побороти неможливо, вже остаточно й назавжди.  А, може, його непокоїло щось інше, що потребувало крутого повороту  житейської течії?..

Так чи інакше, але   пауза з кухлем пива між завершенням робочого дня і небажанням іти додому була наразі для нього необхідною, як і анестезія хмелю —  легкого ефіру для важких думок.

Чоловік хотів бути сам на сам із собою і вважав, що так воно і є, що окрім хлопчика-бармена і жінки з сережками, зайнятих своїми справами, у харчевні нікого немає.

Та насправді це було  не так. Навіть зовсім не так, бо око в око  за сусіднім столом навпроти, у такій же  безнадійній, як і в нього,  задумі сидів такий же, як і він, можливо, трохи молодший незнайомець... 

Чоловік помітив  цю постать, міняючи  віртуальну точку уваги, переводячи погляд і повертаючи його назад, прямо поперед себе, аби переконатися, що то не видиво, а реальність. Не міг збагнути, чи був цей персонаж тут раніше і він його  просто не помітив, чи, можливо, хлопчина-бармен приніс  пиво та плетений солоний крендель на сусідній стіл тоді, коли він спостерігав за  пішоходами на тротуарі?..  Якщо  б вони дивилися не кожен у свою  точку, а так, як тепер — прямо, то не бачити один одного не могли б. Але обидва відвідувачі придорожньої харчевні були ніби й у ній і ніби й за її межами і  не переймалися координатами свого перебування.

Чоловік зауважив, що в незнайомця бокал повний, бульбашки вже втекли, а кренделя він навіть не торкнувся, і вирішив, що сусіда, напевно, тривожить щось більше, ніж те, що не давало спокою йому.

 Цікавість поступово звільняла чоловіка з-під тягаря власних думок, спонукала  вгадувати, що могло б  непокоїти візаві,  крадькома чекати, коли він, нарешті, зробить перший ковток.

Але незнайомець не торкався бокала. Він ніби прикипів до лавиці, й лише гострі коліна під столом нервово ходили ходором  туди-сюди, видаючи  внутрішню напругу й хвилювання.

Чоловік допив рештки з бокала, надів окуляри й піднявся. Якусь мить стояв, сподіваючись, що буде помічений, але невіртуальний персонаж і далі незворушно дивився у вікно. Тоді, зробивши крок уперед, став поруч, поклав  долоню на  плече партнера за настроєм і, нахилившись до його вуха, із  довірливістю в голосі сказав:

    Все буде гаразд, друже…

І раптом незнайомець повернувся різко — ніби  вже чекав на  дотик чужої долоні і доброзичливе побажання.

 Я хотів сказати те саме і вам… — усміхнувся він. — Тільки раніше…

Очі співрозмовника спалахнули вдячним світлом, збудивши таку ж приязну усмішку у чоловіка. Він потиснув руку тепер уже як колезі, відчинив двері харчевні і зупинився на порозі, зберігаючи на вустах той усміх-спалах.

Біля нікельованої урни із решіткою для погашення недопалків, спиною до нього  стояла жінка з сережками...  Відводячи убік руку з димлячою між пальцями цигаркою, вона про щось жваво бесідувала зі знайомою, яку, очевидно, помітила серед перехожих.

— Взяла мальчіка… — пояснювала вона, — нічого парєньок, старається. Але... клієнтів немає, кошмар... Два чуваки за годину ледве один бокал випили!..

Жінка погасила цигарку, тицьнувши її в решітку смітниці, і скрушно повторила:

    Кошмар!..

Переглядів (171) / Коментарі (3)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...