ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 






Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 
Loading...

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  ПЕРСОНАЛІЇ   >>> 7 Грудня 2019

Військовий капелан із США, підполковник Ольга Вестфолл, яка влітку відвідала Чернівці, допомагає українському війську і вірить у перемогу України над путінською Росією (ФОТО)

СПРАВЖНІ ПОСТАТІ /


Вона – українка з Дніпра, якій у Сполучених Штатах віддають честь старші офіцери Збройних Сил цієї країни. Жінка, чиє ім”я знайоме багатьом українським захисникам на передовій, і яке згадують у молитвах покалічені війною бійці. Багатьом з них американка з українським походженням протягнула руку допомоги з-за океану, завдяки чому хлопці вижили морально.

 

Ольга Вестфолл - підполковник ВПС США, військовий капелан медичного центру ветеранської адміністрації США у місті Атланта (штат Джорджія), у минулому – капелан регулярної армії США, а також регулярних Військово - Повітряних Сил (ВПС). В Америці Ольга з 1998 року, тут знайшла свою долю, вийшла заміж. Разом з чоловіком Клеєм Вестфолл, в минулому військовим, виховують трьох синів – свого сина та двох усиновлених українських дітей з міста Севастополь.

 

Коли розпочалась війна на Донбасі, Ольга зрозуміла, що її безтурботне життя в Америці закінчилось, вона самостійно вивчила українську, бо не хотіла більше розмовляти мовою окупантів, і почала допомагати нашим військовим, залучивши українську діаспору. Mинулого року військовий капелан армії США, тоді ще - майор Ольга Вестфолл й сама завітала в Україну, побувала у кількох містах, в тому числі й у Чернівцях. Разом з іншими військовими капеланами, психологами та представниками християнської церкви вона приїхала на батьківщину з волонтерською місією, провела чимало зустрічей з бійцями, які потребують моральної підтримки.

 

Наступного року пані Ольга теж планує поїздку. Тимчасом вона налагодила зворотній зв’язок з тими, хто повернувся з війни, і вже запросила кількох бійців до себе в гості у м. Атланта (штат Джорджія).

 

Детальніше про це та інше, зокрема про непросту місію військового капелана «там» і «тут», важливість адаптації бійців, які повернулись з війни, а також про власне бачення ситуації із розведенням військ на Донбасі, - Ольга Вестфолл люб’язно погодилась розповісти авторові цих рядків по телефону.

 

- Перш за все, пані Ольго, вітаю Вас з присвоєнням звання підполковника, яке Ви отримали зовсім недавно. Не кожна жінка, яка служить в армії, має таку гарну військову історію і ріст по службі, тим паче, в Збройних Силах Сполучених Штатів.

 

- Щиро дякую. Це було величезною несподіванкою для мене. Першого жовтня цього року я відкрила свій особистий військовий портал і побачила що мене, офіцера, підвищили в рангу у діючому резерві Збройних Повітряних Сил США і я тепер – підполковник! Моїй радості не було меж, адже збулась ще одна американська мрія. Я, жінка з України, яка служить в армії Сполучених Штатів, дослужилась до звання підполковника, мою працю помічено і належно оцінено, це було дуже приємно. Як християнка, всю славу я віддаю Богу, бо вірю, що будь-яке благословення приходять від нього.

 

«Востаннє за мене молилась мама в дитинстві»

  

- Розкажіть про місію військового капелана у Сполучених Штатах. Якими якостями має володіти жінка-капелан, щоб викликати довіру у колишніх військових, яких психологічно зламала війна?

- Я військова, в армії стать не має значення. Всі капелани працюють на єдиний духовний фронт, тобто на кінцевий результат – полегшити душевний стан людини, звільнити від нав’язливих негативних думок. Спілкуючись з колишніми військовими, намагаюсь знайти ту тему, яка їм цікава, розговорити і пробудити в душі спогади, які всіх об»єднують. Коли до діалогу з однією людиною підключаються інші, виникає так звана ланцюгова реакція, ветерани ніби лікують одне одного. Людям, які пройшли війну, потрібні не співчуття, а підтримка. Це тонка межа, але її важливо знайти. Особливо у важких випадках депресивного стану. Є люди, які взагалі відмовляються контактувати, до таких найважче знайти підхід, потрібні особливий такт і терпіння.
 
Пригадую один випадок зі своєї капеланської практики у психіатричному відділенні військового госпіталю Атланти, де лежав важкохворий ветеран. Я запитала якої він віри і чи ходив колись до церкви. Він відповів, що в дитинстві його мати водила до баптистської церкви, а потім він відійшов від віри, не цікавився цим. У нього нікого не було. Мені було боляче, що його ніхто не відвідує. Наприкінці бесіди я попросила: «Можна за вас помолитись?». Я завжди прошу дозволу, адже в Америці свобода віросповідання і я не повинна образити чиїсь почуття. Цей солдат погодився. Я помолилась за нього. Відкриваю очі - а він плаче. Спершу я злякалась. А він каже: «Востаннє за мене молилась мама в дитинстві».

«Таких мотивованих бійців, як в Україні, ще треба пошукати у світі»

- Як оцінюєте дії українських священиків, котрі знаходяться на барикадах?

- Дуже високо. Душпастирська місія в українському війську – неоціненна, бо, на відміну від США, інших країн, відбувається в умовах війни на своїй території, що триває вже понад 5 років. На фронті капеланам дуже важко працювати, у них немає зброї, коли стріляють, вони можуть лише молитись. Найбільшим же стрес-фактором для солдат є той момент, коли він бачить щойно вбиту ним людину. Виникає «конфлікт совісті». Це і є те, що я називаю моральною травмою.
 
Як би добре не був навчений і підготовлений військовий, він зазнає її, бо є людиною. А в нормальних людей немає бажання вбивати, є бажання захищати. Правильно пояснити таку поведінку бійця на війні якраз і покликаний військовий капелан. Він повинен витягнути людину з відчуття провини, сказати, що якщо так трапилось, що єдиний спосіб зупинити ворога – зупинити його фізично, - то це не є убивство. Що убивства не війні нема, є лише деактивація ворога, який не залишає іншого вибору. І що Бог допускає таку смерть. Ми всі стоїмо на порозі вічності. Просто один йде раніше, інший – пізніше. І загинути в бою – почесна смерть для чоловіка.
 
Не менш важлива роль капелана і в роботі з бійцями, які повернулись з війни і не знайшли підтримки та соціального захисту від держави. Така проблема, на жаль, є в Україні. У США Департамент ветеранів створив соціальну систему послуг для ветеранів. активно співпрацює з державними структурами, а також з громадськими організаціями. Для побудови такої системи не потрібно великих коштів, тому що багато ініціатив засновано на волонтерських засадах і самими ветеранами. Україні слід запозичити насамперед досвід створення і функціонування медичних структур, відкритих для родин ветеранів, де б вони могли зцілюватись не лише від душевних ран, а й від посттравматичного синдрому.

«Настає такий момент, коли все, і, навіть життя, - не має сенсу…»

- Під час зустрічі з ветеранами війни у Чернівцях Ви сказали: «З війни приходять, але не повертаються». Як адаптувати солдата в соціум?

- Є таке і серед американських військових, і серед українських. Щоб щось змінити, потрібно насамперед змінити ставлення самого соціуму до людей, які захищають свою землю від ворога. З багатьма бійцями у Києві, Дніпрі, Бучі, Білій Церкві ми відверто говорили про ці речі. Хлопці зізнавались, що після повернення додому з війни всюди, куди б вони не пішли, стикаються з байдужістю, непорозумінням, неповагою, а часом і хамським ставленням, яке залишає в їхніх поранених душах і серцях рубці. Образа бере верх над розумом і настає такий момент, коли все, і, навіть життя, - не має сенсу.
 
Чому багато хто після демобілізації знову рветься на фронт? Як сказав мені один боєць у Дніпрі: «Бо там мене розуміють, там я потрібен». Ось для того ми, капелани, психологи повинні працювати однією командою. Головне - повернути людину до повноцінного життя, переконавши, що якщо ти прийшов з війни живим, то Боженька має на тебе якісь плани, ти ще щось повинен зробити на цій землі.

- Для всебічної підтримки учасників АТО в Україні торік створено Міністерство у справах ветеранів, чимало громадських організацій, на передовій з бійцями працюють майже 150 капеланів, а проблема існує - з початку війни понад 600 військових вчинили самогубство. Що у нас не так?

- На жаль, ця проблема є не тільки в Україні. В Сполучених Штатах, в інших країнах теж своя статистика самогубств учасників воєн. І свої складнощі в роботі з ветеранами є також. Тому що це - насамперед люди, а вже потім солдати. Щодо війни на Донбасі, то чималим демотиваційним фактором є, власне, сам характер ведення цієї війни.
 
Почалось усе, на мій погляд, з так званої «окопної війни», після підписання Мінських угод, коли активна її фаза перейшла в позиційну. Тобто, є ворог навпроти, він у тебе стріляє, а ти у нього не можеш стріляти. Уявляєте, як це «б’є» по чоловічому «я»? Тому ця несправедливість дуже сильно впливає і на психіку солдатів, і на їхній настрій. А якщо до цього додаються конфлікти з командиром, що нерідко буває, непорозуміння з дружиною, фінансові труднощі в родині, то цю напругу потрібно знімати, заспокоювати, пояснювати, що все тимчасово. Тут зусиль психолога мало, потрібне переконання і довірлива бесіда з капеланом, яким на війні довіряють.
 
З іншого боку мені дуже не подобається, коли бачу на деяких відео, як в окопах бійці перебувають без захисних касок та екіпірування. Розумію ситуацію, коли захисники воювали у спортивній формі та «мильницях» на босу ногу у 2014 році. Але зараз це неприпустимо. Це статутні речі, які мають контролювати командири. Я у Збройних Силах майже 20 років і можу сказати, що у США безпека і військова дисципліна та етика солдатів – на першому плані. Головне в американській армії – не танки, не зброя, а солдат та його життя. Хто порушує статутні вимоги, того у нас суворо карають.

Настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком

- Як оцінює нинішній рівень українських Збройних Сил підполковник армії США Ольга Вестфолл?

- За роки війни українська армія змінилася до невпізнання. Ви створили армію фактично «з нуля» і сьогодні вона є однією з найбільших воюючих армій світу. Українське військо нині має нову і модернізовану зброю та техніку, в тому числі літаки, ракети, навіть Javelin. Але найголовніше - високопатріотичне військо, солдати якого і в спеку, і в сильні морози місяцями в окопах захищають під обстрілами свою державу. Це патріотичне піднесення є серйозним стримуючим фактором для бойовиків. Жодна людина у світі і навіть вороги не можуть байдуже сприймати, коли загиблого на війні бійця навколішках зустрічає усе село. Де ви таке бачили в Росії? Це свідчить про те, що армія України має авторитет у своїх громадян, що вона її підтримує.

- Ваша думка стосовно розведення військ на Донбасі напередодні «нормандської зустрічі». Чи допоможе це закінчити війну?

- Як військова Америки, я, можливо, не знаю всіх нюансів розведення, але спілкуюся з багатьма бійцями та капеланами, які зараз на передовій і чую, що вони незадоволені таким рішенням: чому на догоду Путіну військо має залишити надійно укріплені, пристріляні позиції і відступати на нові рубежі, де треба починати все з нуля? Зараз зима, нова територія, мерзла земля, противник не дає окопатися. Хлопці кажуть: ну добре, розвели. Далі що? Де гарантія, що бойовики не зайдуть і не займуть попередні позиції, з яких їх важко буде вибити? Для деморалізованого ворога не існує ніяких правил, домовленостей чи угод, це ж відомо. Я стежу за подіями і бачу майже щодня бойові втрати, та сторона не дотримується Мінських угод. Але наказ є наказ. Також там є населення, яке підтримує наше військо та Україну. Тимчасом багато хто з тих, хто кричав «Путін, прийди» зараз кусають лікті.
 
Я з цікавості читаю новини в соцмеpeжах «з того боку» і скажу, що настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком. Тих, хто кликав Росію, - вбивають і грабують, вони такого не очікували. Але як сказано у Євангеліє: «Що посієш, те й пожнеш». Ці люди забули Христові слова, думали що їх нагородять за зраду, а покарали самі себе. Як віруюча людина, українка за походженням, яка народилась у Дніпрі, я дуже хочу миру Україні. Однак як військова, розумію, що ситуація на фронті є дуже серйозною. Тому в загальнополітичному просторі українці повинні об’єднатись і згуртуватись. Я про це постійно кажу побратимам, які воюють і допомогaють на передовій.

«Мабуть прийшов час і мені допомогти людям»

- Стосовно, власне, особистих контактів з нашими захисниками. Знаю, що Ви не тільки як військовий капелан їздили в Україну й проводили тренінги з нашими бійцями, а й запрошували деяких з них до себе додому, в Америку. Це суто людський фактор, Ваша добра воля. Розкажіть про це.

- Були такі випадки. Доля одного бійця, який дивом вижив після важкого поранення, і якого вже хотіли відключати від апарату, мене дуже схвилювала і я не могла залишитись байдужою. Про нього я прочитала в Інтернеті, стаття називалась «Я помер, мене мертвого везли в Мечнікова». У ній розповідалось про бійця Сергія Кнутова, який дивом вижив після влучання в обличчя гранати РПГ. Ця історія дуже зворушила мене і я вирішила підтримати Сергію. Поговорила з чоловіком. Я сказала йому: «Клей, коли я приїхала до Америки, мені було дуже важко, допомогла одна жінка, американка, якій я вдячна й по сьогодні. Тепер, мабуть, прийшов час і мені допомогти людям».
 
Чоловік повністю підтримав мене, через військового капелана В’ячеслава Бевза, який при церкві створив реабілітаційний центр для бійців з важкими пораненнями, я знайшла Сергія, поспілкувалась раз, другий, потім запросила його в гості, в Америку. Сергій спочатку відмовлявся, у нього було дуже пошкоджене обличчя, він перебував у депресії, однак мені вдалось його переконати в потребі приїхати. Ми влаштували йому двотижневий відпочинок у Каліфорнії і Флориді, він побував на Тихому океані i в Мексиканській затоці. Ще три тижні Сергій жив у нас вдома, зустрічався з представниками української діаспори, знайомився з містом Атланта та американськими традиціями.
 
Він зустрівся з ветеранами в закладах від Міністерства ветеранів, а також від громадських організацій для ветеранів, яких в Америці дуже багато. Сергій відвідав наш головний шпиталь міста Атланти, ветеранський центр, дві різних Доміцилій (реабілітаційний центр та притулок для безпритульних ветеранів): один від Міністерства ветеранів, що функціонує на кошти суспільства, а другий - громадський, який не бере від суспільства ні долара, а фінансується приватно через різних спонсорів. Наша сім»я створила всі умови для того, щоб колишній фронтовик хоч трохи забув про війну і нам це, здається, вдалося.

Також у нас в гостях побували українські бійці, які проходили військові навчання на одній з військових баз неподалік Атланти, Форт Беннінг. Я прочитала про це у Фейсбуці, але не знала як їх знайти, тому написала в групі діаспори пост про прийом одного з моїх українських друзів. І ці українські солдати – Семен та Артем –відгукнулися і приїхали до нас додому, а невдовзі наша діаспора на чолi з УKKA (Конгрес українського комітету Америки, філія Атланти) влаштувала їм зустріч. Приймала християнська православна церква, на зустріч зійшлося понад 60 чоловік – українців, які живуть у США. Хлопці були дуже задоволені, особливо їм сподобались українські страви, які спеціально приготували для такої зустрічі. Знаєте, спілкуючись з багатьма українськими воїнами і тут, в Америці, і під час тренінгів в Україні, я зрозуміла одну річ: воля і сила духу у тих, хто захищає Україну від Путіна – міцніші за броню. 
 
Таких мотивованих бійців, як в Україні, ще треба пошукати в світі. З такими захисниками – моментами зневіреними, місцями зрешеченими кулями, але які в потрібний момент готові покласти голову за свою землю - Україна непереможна!

Анна ДАНИЛЮК, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с) 
 
Фото надані автором матеріалу
Переглядів (1191) Коментарів (5) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Буковинців запрошують на військову службу за контрактом в навчальні центри Збройних Сил України на посади інструкторсько-викладацького складу
2. З початку 2020 року вже п’ятеро перших буковинців уклали контракт зі ЗСУ
3. Сенцов про обмін: "Те, за що боролися українці, йде прахом". “Це знущання з пам’яті хлопців”, – батько героя Небесної сотні про звільнення “беркутівців”
4. Обмін завершено. З полону бойовиків повернулися 76 українців (ФОТО+ВІДЕО)
5. На Центральній площі Чернівців до Дня Збройних Сил України відкрили Дзвін пам’яті (ФОТО + ВІДЕО)
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...